Святвечір: як святкувати та що готувати на вечерю

Святий вечір, Святвечір, Вілія, Багата кутя — передріздвяний день і вечір, велике свято (6 січня). Воно припадало на останній день Пилипівського посту, тому готували виключно пісні страви.

Кутя й узвар ще зранку займали почесне місце на столі під образами — на покуті. Стіл посипали чистим сіном, на нього клали чистий настільник-скатертину, потім вишиваного рушника. Хлопчик із родини або сам господар, надівши рукавиці (не голими руками!), брав миску чи горщик з кутею і відносив на стіл. Слідом бігли діти, квокчучи: «Кво-кво-квок!», щоб майбутнього року добре велися курчата.

У цей день не снідали й не обідали, годували лише малих дітей. Біля куті ставили узвар у глечику й груші з нього, викладені в миску хвостиками догори, щоб було зручно брати. Там же, на столі, ставили дідуха (діда, сніп, коляду). У народній свідомості він символізує продовження роду (про це свідчить зокрема його назва), примноження достатку. Діти притрушували долівку чи підлогу соломою, вишукуючи в ній невимолочений колос, бо це віщувало добробут.

6 січня увесь день до вечора, тобто власне до Святої вечері, вважався буденним. Жінки й дівчата, навіть малі дівчатка після приготування вечері на сьогодні й обіду на другий день, на Різдво, прибирали в хаті, щоб вона стала ошатною, затишною та святковою.

Вечеряти сідали аж тоді, коли на небі сходила перша зірка — символ народження Сина Божого. На Багату кутю сім’я по-можливості збиралася разом. Для тих же, хто був на цю пору в дорозі (у чумаках, у солдатах чи то відсутній з іншої причини), клали ложку, створюючи ефект присутності. Якщо минулого року помер хтось із родичів, то ложку клали і для нього. Як пили чарку, то згадували всіх членів родини, в тому числі відсутніх, навіть наймитів.

Але, як правило, на Святвечір зовсім не вживали міцних напоїв, горілка з’являлася на святковому столі тільки наступного дня — на Різдво. І не ходили в гості цього вечора. Це було суто сімейне свято. Проте якщо зненацька хтось нагодився у гості: якийсь подорожній, прочанин, чумак чи ін., його запрошували до столу. Вірили, що нежданий гість принесе в дім добробут і щастя.

Починали вечерю із запалення воскової свічки й молитви за всіх живих і мертвих. Потім, набравши в ложку куті, господар підходив до вікна чи до дверей і гукав тричі: «Морозе-Морозе, йди до нас куті їсти!». Мороз, звичайно ж, не відзивався, і тоді господар завершував промову: «А як не йдеш, то й не йди на наші жито-пшеницю, всяку пашницю, не морозь нам ні теляти, ні ягняти, ні поросяти, ані малого дитяти».

Дівчата, узявши першу ложку куті в рот, не ковтали одразу, а прислухалися. Якщо звідкись долинав будь-який шум (гавкав собака, нявчав кіт, когось гукали тощо), з того кутка села дівчина могла чекати старостів.

Останню ложку куті господар різко підкидав догори. Якщо до стелі прилипало кілька зернин, то слід було сподіватися на гарний мед. Це віщувало, що добре роїтимуться бджоли.

До Святої вечері готували дванадцять страв на честь дванадцяти апостолів чи місяців у році. Можливо, саме через чисельність страв Святу вечерю називали «Багатою кутею»; а можливо, назва ця збереглася ще з часів дохристиянського святкування зимового сонцестояння, коли вечеря не була обмежена постом.

Примічали після вечері, яка погода. Виходили на подвір’я і дивилися на небо. Чисте і зоряне небо на Святвечір передвіщало сухе літо, неврожай, а снігопад чи іній обіцяли хороше урожайне літо з помірними дощами. Тому навіть у колядках переважали мотиви віри в майбутнє благоденство.

Малі діти й підлітки (віком до 15 років) носили й возили на саночках рідним і близьким «вечерю», «пироги». Мати зав’язувала їм у вузлики кутю, накриту трьома пирогами, книшами, калачами, а бувало, й інші страви.

«Вечірників» частували (давали варенухи з медом, пиріжків, узвару, варених груш і слив) і обдаровували. Вони одержували від родичів медівники-пряники, горішки (лісові й волоські), гарбузове насіння, цукерки, кутю навзаєм, а часто і невеликі гроші.

Кутю діти віддавали матері, а решта була їхньою здобиччю.

Ритуальний обмін кутею та хлібом символізував єдність родини й майбутнє її благополуччя. Носили кутю з пирогами також бідним і немічним, вважаючи це найліпшим поминанням душ померлих родичів.

Залишки куті стояли на столі всю ніч, ложки теж не прибирали. Вірили, що цієї ночі до хати злітаються душі покійних родичів, і кутя ставала для них почастунком. Вранці приглядалися, чи ложки лишилися лежати так само, як їх поклала господиня. Якщо якусь ложку знаходили перекинутою, це означало, що «родителі» прийняли почастунок, не сердяться на своїх живих нащадків і будуть їм допомагати.

У різдвяну ніч після вечері та в день Різдва вітати із святом своїх рідних і близьких ходили ватаги колядників. Добрі побажання щастя, здоров’я, добробуту, висловлені саме в цей день, мали обов’язково здійснитися.