Аніщенко Павло Вікторович

Аніщенко Павло Вікторович

Позивний : ТеХаС

Народився 29.03.1987 року

Місце народження : м. Секешвехервар, Угорщина

Загинув: 18.01.2025 року

Місце загибелі : н.п. Івано-Дар’ївка, Бахмутський р-н, Донецька обл..

Звання : Старший солдат

Посада: Старший кулеметник (бронеавтомобіля)

Підрозділ : 3 кулеметне відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки 4 батальйону оперативного призначення Національної Гвардії України бригади «РУБІЖ» в/ч 3018.

Обставини загибелі : Під час чергового бойового завдання вночі, не очікуючи на групу ДРГ, яка вичікувала їх в засідці, Павло отримав вибухово-осколкові поранення несумісні з життям.

Місце поховання : Лісове кладовище, алея Слави, м.Київ

Нагороди : Учасник бойових дій

Відзнака Президента України «ЗА ОБОРОНУ УКРАЇНИ», Указ Президента України № 559/2022 від 05.08.2022р.

Орден за мужність ІІІ ступеня (посмертно).

Зусиллями дружини та друзів було зібрано 25358 підписів на відзнаку Героя України (посмертно) – очікується Рішення.

 

Коротка біографічна довідка: Аніщенко Павло Вікторович народився 29.03.1987р. в Угорщині, м. Секешвехервар у сім’ї військового. Через пару років сім’я переїхала до м. Ташкент, а після розпаду Союза – в Україну, м. Київ. Тут, з 6 років проходило дитинство та юність Павла.

Після дитячого садочка, пішов у перший клас в ЗОШ № 152, що у Деснянському р-ні м. Києва.

У 1997 році сім’я отримала службову квартиру і переїхала в інший район міста. Тоді батьки вирішили перевести Пашу поближче до школи. Так, з 5-го по 8-им клас Паша навчався в загальноосвітній школі № 225. За цей час він захопився професійно футболом. У 9-ий клас перевівся на навчання до ліцею, з посиленням фізпідготовки, № 20, що в Оболонському р-ні м. Києва. Після отримання атестату вступив до Київського професійно-технічного училища № 26 на спеціальність «будівництва та експлуатації будівель та споруд». Професію обирав самостійно, так як любив щось будувати, винаходити, майструвати – і в нього це дуже добре виходило. На відміну від шкільного атестату з трійками та четвірками , училище Павло закінчує з відзнакою.

Далі, з 2007 по 2008 - проходження служби у лавах Окремої президентської бригади ім.. гетьмана Б. Хмельницького в/ч 0222. Дуже хотів попасти на звання снайпера. Так як серед новобранців виявився однофамілець Павла, його направили в роту почесної варти. На прийнятті присяги був струнким красенем у білій рубашці в червоному береті та з автоматом.

Після демобілізації влаштувався інженер-технологом на завод залізобетонних виробів домобудівного комбінату № 4. Де і працював до повномасштабного вторгнення орків.

Павло Любив подорожувати Україною, казав, що не всі красиві місця України об’їхав перед тим, щоб вирушати за кордон. Обожнював рибалити, кемпінги, поїздки велосипедом. Разом з батьком власноруч будували будинок. Він був майстром на всі руки.

У 2014 році Павло зустрів своє кохання. Проживши разом 5 років – зіграли пишне весілля. Дружина, Лідія, працювала поваром в ресторані, де Павло часто відпочивав з сестрою та друзями. Це було кохання з першого погляду. Для Лідії, Павлуша, як вона його називала, був для неї опорою, взірцем, мужнім і коханим чоловіком. Вони завжди були разом – і подорожували, і готували, захоплювались поїздками велосипедами, відпочивали з друзями.

У 2020 у родини Павла народився син. Він і в цей час був поруч з дружиною під час появи на світ синочка. Які були щасливі. Павло активно приймав участь у вихованні сина Романа, обожнював його і не рідко балував. Як кажуть «народи сина, посади дерево і побудуй будинок», так і Павло, після народження сина посадив у саду своєї люблячої тещі Алли Євгенівни яблуню, а будинок не встиг добудувати. Як багато він ще міг всього зробити і для себе і для своєї родини…

Коли розпочалась війна, Павло відвіз свою родину до батьків Лідії у Миронівський район Київської області (звідки родом Лідія). Після повернувся до Києва. У квітні 2023 року Павло вступив до лав НГУ. Свою службу почав солдатом, старшим кулеметником (бронеавтомобіля) 3 кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки 4 батальйону оперативного призначення Національної Гвардії України бригади «РУБІЖ» в/ч 3018.У вересні 2023 тримали оборону н.п. Кліщіївка, Донецької обл.., де під час бойового завдання, отримав осколкове поранення. Після реабілітації, повернувся до захисту Батьківщини. Була можливість вивчитись на сержанта за кордоном та Павло відмовився, так як не хотів на довго лишати рідних. Залишився служити в м. Гостомель, що на Київщині. Оберігав наше небо кулеметником в складі мобільної бригади. Отримав звання старшого солдата.

У жовтні 2024 року брав участь у бойових діях, тримав оборону на Сіверсько-Лиманському напрямку. Під час чергового бойового завдання вночі, не очікуючи на групу ДРГ, яка вичікувала їх в засідці, Павло отримав вибухово-осколкові поранення несумісні з життям. Його побратим – на щастя вижив. Аніщенко Павло загинув 18.01.2025 року в районі н.п. Івано-Дар’ївка, Бахмутського р-ну, Донецької області.

Павло був добрим, веселим, щедрим, мужнім, життєрадісним, дружнім, завжди йшов на допомогу. Він міг підняти настрій, підтримати словом і ділом в важку хвилину. Павла любили і поважали близькі, рідні, друзі, колеги та побратими. Павло був душею компанії. Якісь негаразди вирішував спокійно, чітко і по-тихому. Для батьків Пашук – люблячий син та помічник. Для сестри – він єдиний, найулюбленіший браточок Павлентій, захисник, друг, порадник, адже вони з дитинства «не розлий вода».

Як каже дружина Ліда: «Мій Пашулька був для мене опорою, силою й захистом. Він моя ніжність, мій друг і найбільше кохання. Найкращий чоловік і найкращий тато для нашого сина Ромчика. Мій Герой назавжди.».

Як говорить 5-річний син Ромчик про свого татуся; «Ти для мене найсильніший і найкращий. Ти мій Герой і мій захист. Ти навчив мене бути мужнім і ніколи не здаватися. Ти мій друг, приклад і моя гордість. Ти назавжди в моєму серці Татусю. Як багато я міг би у тебе навчитися…».

Для друзів, рідних – душа компанії, веселий, усміхнений, добрий друг, племінник.

Інша інформація : Павло віддав найцінніше – своє життя на захист нашої свободи та майбутнього нашої незалежної держави. Залишив невимовний біль, смуток і печаль в серцях рідних і близьких. Навіки 37, навіки в строю!

У Павла залишились батьки, дружина, 5-річний син, єдина сестра, рідні, друзі.

Улюблений вислів Павлуши: «Ой, біжу я по ромашковому полі…» .

«Герой упав за рідну землю,

За синє небо й колос жита.

Павло віддав серце Україні,

Щоб вільно нам усім тут жити.

У небі тихо світить зірка –

То пам'ять вічна про бійця.

Герої не вмирають, знає

Про це назавжди вся земля.»