Такі сильні… і такі слабкі
Жодна з цих жінок до цього часу не брала пензля в руки, тому пропозиція голови Київської філії Всеукраїнської громадської організації «Об`єднання дружин і матерів бійців учасників АТО», ГО «Родини ветеранів АТО» Деснянського району Ольги Січкар та голови Спілки ветеранів АТО Деснянського району Олега Нишпора взяти участь у мистецькій виставці була несподіванкою.
Всі учасниці виставки «Мужнє мистецтво мами Героя», яка зараз проходить у Галереї мистецтв Деснянського району, – мами, сини яких віддали своє життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність України, беручи участь у АТО.
Від цих картин віє теплом та любов`ю, адже написані вони жінками. Незважаючи на втрату найдорожчої людини – сина, вони знаходять в собі сили не просто жити, а й творити.
Катерина Іллівна Бордюжа – мама Героя Андрія Бордюжи. Катерина Іллівна за спеціальністю економіст. Навчалася у Київському інституті харчових технологій. Все життя присвятила улюбленій професії. Сьогодні – і активна громадська діячка, зустрічається з молоддю, виховуючи в юнаках та дівчатах патріотичні почуття та любов до Батьківщини. Має дорослу доньку, яка стала для неї підтримкою.
«Колись, ще школяркою, я брала участь у конкурсі читців «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» і не могла собі уявити, що пройдуть роки і я буду чути ці слова на адресу мого сина Бордюжі Андрія Валерійовича (назавжди 36 років) при відкритті меморіальної дошки на будівлі школи № 248, де навчався Андрій, десантник-навідник 79-го окремого десантно-штурмового батальйону (позивний «Хонда»). Брав участь у боях за Донецький аеропорт , п’ять років на фронті, поки не зупинилось серце (до останнього подиху Андрій був діючим військовослужбовцем).
«П’ять років на війні і завжди попереду… Гарний хлопець, справжній мужик, відважний воїн»… говорили про нього побратими.
Андрій добровольцем пішов на війну, він не міг не піти. Надзвичайно пишався, що десантник, адже «Ніхто, крім нас».
«Літать не страшно, страшно – не літать» ... жартував він.
Звичайно, мій син, як і всі молоді люди, мріяв про щасливе життя, любив подорожувати, навчатись, на разі, мав би ще розпочати навчання в Харківській юридичній академії, куди був зарахований, але не сталось...
Лідер завжди, харизматичний, здається мав друзів цілий світ, Я впевнена – Андрія згадують у своїх молитвах багато матерів, чиї сини вижили також і завдяки його умілим діям на війні і доброму серцю.
Не ідеальний, говорю я про сина, але зі стержнем, а ще дуже люблячий син. Мій син навчив себе, і мене не боятися долі, не лякатися обставин, не ховатись від випробувань… А йти вперед…
Пишаюсь, зберігаю кожну річ Андрія, як святиню, особливо Стяг, з яким я ходжу на парад, на мітинги, беру участь у різних заходах Пам’яті захисників рідної неньки України!
Взяти участь у виставці для мене було дуже важливо радісно і гірко, адже я малювала на цій картині хлопчика з фотографії мого сина.
А що я?, болітиме , скільки мого життя…
Любов залишається…до поки сонце».
Світлана Андріївна Зуєва – мама Героя Андрія Зуєва. Світлана Андріївна вже більше 20 років працює у Державному Управлінні справами. Виховує 15-річного сина Богдана, має люблячого та відданого чоловіка Олександра – підтримку та опору.
«Оговтатися від загибелі 22-річного сина Андрія мені було дуже важко. Андрійко прийшов у військкомат добровільно вже після строкової служби у армії. Був автомеханіком у пожежній частині і з бригадою неодноразово виїжджав на Майдан, а потім вже почав туди ходити і сам. Коли дізналася, що син добровольцем відправляється на Схід країни – запитала: «Чому?». Син відповів: «Якщо не я, то хто?». Сперечатися було даремно. Знала, якщо вже син вирішив, то це безповоротно. Перший час повністю втратила жагу до життя. Поступово завдяки молодшому сину, чоловіку, який сказав: «Досить вже носити чорне, повертайся до життя», почала приходити до тями. Пропозицію ГО «Родини ветеранів АТО» взяти участь у виставці сприйняла дуже позитивно. Намалювала квіти. Так хочеться, щоб наша країна розквітла. Адже недарма наші сини загинули, захищаючи нашу незалежність на Сході України».
Марія Іванівна Катасонова – мама Героя Петра Лавріненка. Марія Іванівна народилася та виросла на Полтавщині. За фахом – будівельник. На її рахунку – десятки побудованих об`єктів. Виростила та виховала двох синів. Незважаючи на те, що сьогодні Марія Іванівна на пенсії, продовжує займатися улюбленою справою. Має двох онуків. Молодший син Олександр – кухар.
«Я взагалі дуже люблю малювати, хоча таку справжню картину намалювала вперше. Зобразила осінній пейзаж. Дуже люблю цю пору року. Вдячна за надану можливість стати учасницею такої виставки. Не очікувала, що зможу взяти участь у такому проєкті. Ми присвятили картини своїм синам, і тим чоловікам, які і сьогодні продовжують відстоювати суверенітет нашої держави. Мій син був військовослужбовцем. Став ним за покликом душі, хоча спочатку обрав професію залізничника, закінчивши спеціалізоване училище і деякий час працюючи на залізниці. Після цього поступив та закінчив і Київське вище військове училище. Петро завжди був рішучим та мужнім. Як старший брат, був прикладом для молодшого сина. Займався боротьбою і в цьому виді спорту досяг непоганих результатів. Загинув у 2014-му році. Про загибель сина дізналася від сусідки по квартирі, а вона – від військкомату. Вони зателефонували, коли мене не було вдома. Життя розділилося навпіл. Це – біль, який ніколи не проходить».
Ольга Петрівна Січкар – мама Героя Юрія Січкаря. Ольга Петрівна – активна громадська діячка, голова Київської філії Всеукраїнської громадської організації «Об`єднання дружин і матерів бійців учасників АТО», ГО «Родини ветеранів АТО» Деснянського району. Має дорослу дочку, 9-річну онучку Вікторію, дочку загиблого 25-річного сина Юрія, опікується чоловіком-інвалідом.
«Спочатку у Юрія було все так добре: після школи – ліцей, строкова служба в армії, робота в охоронній службі, дружина, донька. Плани на майбутнє. А потім війна… Зі словами «Хто, як не я», мій син залишив усіх і пішов захищати свою Україну, віддавши за Вітчизну своє життя. Живу постійно з болем у душі. Та, знайшла сенс у житті в тому, що допомагаю таким же жінкам, як сама. Ніколи не думала, що почну цим займатися. Для жінок ми організували майстер-класи, на яких вони вчилися малювати. Всього відбулося 8 занять протягом 2 місяців. Обиралися теми для малювання. І ми вчилися, передаючи своє світосприйняття та біль, який трансформувався у надзвичайно світлі картини».
Тетяна Олексіївна Станіславенко – мама Героя Михайла Станіславенка. Зараз на пенсії, до цього часу працювала контролером-касиром у кінотеатрі «Флоренція», кур`єром. Має 14-річну онучку Карину. Покійний чоловік Олександр Михайлович Станіславенко був Заслуженим будівельником України, брав активну участь у розбудові колишнього Ватутінського, а тепер Деснянського району. Воїн-інтернаціоналіст.
«Син був єдиним. Загинув у 31 рік. Дуже любив з батьком з дитинства лагодити машини. І після школи закінчив училище за спеціальністю слюсар-водій. Працював водієм був дуже доброю та чуйною людиною. Намагався допомогти людям у будь-який час. Був веселою, надійною людиною. Дуже любив свою родину, особливо дочку Карину. Втрата сина була для нас з чоловіком дуже важким випробовуванням. Я і по цей час не вірю, що його немає і більше не буде. Зараз після смерті чоловіка живу сама і участь у підготовці до виставки, спілкування з іншими жінками мені дуже допомогло відволіктися від своїх думок. На майстер-класи з малювання їздила з дачі. Коли мені запропонували взяти участь у виставці, зраділа, адже творчість надихає, заспокоює. На моїх малюнках схід Сонця та лелеки. Схід сонця – початок нового дня, лелеки – символ народження нової людини».
На виставці представлено картини Катерини Бордюжої – мами Героя Андрія Бордюжі, Світлани Зуєвої – мами Героя Андрія Зуєва, Катасонової Марії – мами Героя Петра Лавріненка, Світлани Петрушевської – мами Героя Андрія Гіндюка, Тетяни Олексіївни Станіславенко – мами Героя Михайла Станіславенка, Ольги Петрівни Січкар – мами Героя Юрія Січкаря.
