Молодість, обпалена війною

(Із спогадів  Ганни Яківни  Шаповалової-Жадько, 1939-го року народження, м. Київ, малолітнього в’язня концтабору в м. Мюнхен).

«…22 червня 1941-го року Гітлер напав на Радянський Союз.

Захищати свою Батьківщину пішли наші батьки, брати, сестри – хто добровольцем на передову, а хто –  у партизани.

В 1942-му році німці окупували Чернігівщину, але вони дуже боялись партизанів, тому, що поруч з нашими селами був ліс. Сільський голова села Євминка та інші мешканці пішли у підпілля, тому німці спалили його будинок разом з дружиною та дітьми, а також майже все село, спалили і с.Крихаїв, відправивши на примусові роботи до Німетчини все працездатне населення.

Взагалі з України на примусові роботи було вивезено понад 3 млн людей в т.ч. 1 млн дітей. Крім людей вони вивозили все що бачили: худобу, ліс, землю – чорнозем, вугілля, зерно і т.і. Залізниці були забиті потягами.

В період окупації Галина Федосівна Гонт (1926-го року народження, с. Євминка, Чернігівської області) та Григорій Петрович Семенець вирішили одружитись, але в сільраді їх не розписали, тому, що вони були неповнолітніми (17 років). Трохи згодом вони все ж таки вирішили жити разом і навіть влаштували весілля.

В день їх весілля німці стали вербувати людей на роботу до Німеччини. Бажаючих не було, і тоді вони стали примусово відправляти людей цілими сім’ями до Німеччини.

Так, Галина разом з чоловіком Григорієм і його батьками були вивезені «товарняком» в концентраційний табір в м. Гамбург, де вже були «Zwangsarbeiter»  з інших країн – Польщі, Франції, Чехословаччини. Жили в бараках, спали на двохярусних металевих нарах, відокремлюючись від інших сімей простирадлами, що вішались впродовж ліжок.

Працювали вони на залізниці на різних ремонтних роботах дотемна. Годували їх супом з брукви, додаючи трохи хліба, або ще чогось.

Люди були завжди голодні, тому на залізниці одного разу трапилась крадіжка харчів. В одному із вагонів зберігалися продукти і їх стало трохи менше – недолічили. Тоді розлючений наглядач з поліцаями вишикували людей в шеренгу і дали команду, щоб кожний третій вийшов на три кроки вперед. Ті люди,  на яких впав «злий рок» (в тому числі і чоловік Галини Григорій Семенець)  були направлені до табору смерті.

В той час Галина була вже вагітна, але працювала разом з усіма аж поки не почалися пологи і її не забрали у військовий шпиталь. Там вона народила хлопчика і назвала його Іваном, а звістку про народження сина донесли до відома його батька – Григорія Семенця, який дуже цьому зрадів. Але батька новонародженого сина на другий день спалили в газовій печі крематорія.

Так Галина стала удовою у 18 років з новонародженим немовлям на руках. Багато печалі, відчаю і страждань молода жінка пережила в той час. Разом зі свекрухою пішла до стін крематорію шукати бирки з номерами смертників, попіл від яких кучею лежав під стінами крематорію. Знайшовши бирку від чоловіка, Галина втратила свідомість.

В шпиталі її тримали три місяця, для того щоб брати кров, як у донора, тому що вона мала першу групу крові, яка підходила всім і була використана для поранених німецьких військових. За це їй давали посилене харчування, навіть червоне вино. Із-за достатнього харчування у неї збільшилась кількість молока, яким вона годувала інших новонароджених немовлят, у мам яких бракувало молока.

В шпиталі вона теж працювала – прибирала палати, а коли виписали, лагерфюрер перевів її на легшу роботу в таборі. В знак вдячності німці подарували їй візок для дитини і все, що було необхідне для немовляти.

В кінці квітня 1945-го року оголосили про кінець війни. Були звільнені всі полоненні. Американці видали кожному звільненому полоненому пайки, в яких обов’язково були туалетний папір, жувальна гумка, банка м’ясних або рибних консервів, галетне печиво.

Коли пересікли кордон, їх розмістили у фільтраційному таборі просто неба тільки подекуди з навісом. Там довго тримали людей. Заводили справу на кожного, хто був у Німеччині. Люди знову були голодні і обмінювали різні речі на їжу, або продавали їх. Ті подарунки від німців для малого зникли.

В кінці вересня 1945го року нарешті вони добрались додому. В цей час з концтабору повернувся і мій старший брат Федір, 1925-го року народження.  Він полюбив Галину і вони одружились, і стала вона вже Жадько. В них народилося ще четверо дітей: хлопчик та три дівчинки. Діти подарували їм сім онуків.

В селі вони прожили все життя: працювали в колгоспі, будувались, ростили та виховували дітей і онуків. Федір помер у 1987-му році, а Галина – у 2014-му…»