Ганна Шаповалова: «У кожного з нас – життєва історія, про яку можна писати книгу, знімати фільм»
Сьогодні Ганна Яківна Шаповалова знана у районі, адже очолює Деснянську районну організацію в’язнів фашистських таборів, у якій нараховується 447 чоловік.
Вона не тільки опікується долею членів організації – колишніх в’язнів фашистських таборів, а й займає активну громадянську позицію, вболіваючи за благоустрій Деснянського району, його розвиток, займаючись патріотичним вихованням молоді.
Чотирирічною, Ганна Яківна Шаповалова разом з батьками та двома старшими братами була насильно вивезена у Німеччину до концентраційного табору. Свої спогади про той час жінка розмістила у Книзі Пам’яті. Пропонуємо Вашій увазі уривки з книги.
«Бути людиною»
У 1943-му році Чернігівщина була окупована німцями, тому 9 липня 1943-го року мене разом з батьками та двома старшими братами насильно вивезли до Німеччини. Мені тоді було 4 роки, батькові Жадьку Якову Денисовичу – 53 роки, мамі Хартині Василівні – 47, брату Федору – 18, брату Івану – 17 років.
Везли нас товарним потягом, яким перевозили худобу. На одній із зупинок брат Федір вискочив з вагону і хотів втекти, але його спіймали і викинули в другий потяг. Відтоді ми про нього нічого не знали. Батьки дуже сумували за ним.
По приїзді до Німеччини нас помістили в концентраційному таборі, який був обнесений високою дротяною огорожею під напругою, а також охоронявся есесівцями, що знаходились на вежах з вогневими точками. Головним у таборі був лагерфюрер (в якого була німецька вівчарка) з двома поліцаями: рудим-злим та товстеньким-добрим, так ми їх потім називали.
Батьків і брата разом з усіма дорослими о четвертій годині ранку виганяли з табору і везли працювати на паровозоремонтний завод. Везли їх потягом, а потім вони йшли2 кмпішки, і пізно на ніч поверталися в табір, щоб переночувати, і знову о 4:00 – підйом і так весь час. Вони виходили тихенько з бараку, коли ми ще спали, і повертались, коли ми, діти, вже спали. Бачила я їх тільки у вихідний – один день.
Нас, дітей, поліцай піднімав нагайкою, бив нею по металевих двухярусних ліжках, покрикуючи: «Schnell, schnell» (з нім. – «швидко»). Ми вже знали, що треба вставати і йти в окремий барак для дітей, де на нас чекала німкеня-наглядач. Там нас годували. Особливо запам’ятався суп із брюкви без жодної картоплини. Від такої їжі ледь трималися на ногах.
На заводі також за в’язнями наглядали німці. Одного наглядача брат запам’ятав на все життя, тому що він бив брата часто і дуже сильно. Якщо хтось протестував проти побоїв, то таких людей кидали до ями на дві доби без води і їжі, тому «остарбайтери» боялись навіть говорити один до одного. Працювали мовчки, як роботи.
Одного разу взимку – це був вихідний день – мій брат чистив від снігу стежку, і тут з’явився рудий поліцай, якому не сподобалося, як Іван відкидає сніг. Він почав на нього кричати. Брат у відповідь йому щось сказав, і тут поліцай вихопив із кобури зброю і націлив у брата.
Батько виглянув з вікна і побачив, що життя його сина під загрозою. Він миттєво вискочив на вулицю, розставивши руки, затулив собою сина й сказав: «Стріляй у мене, а сина не чіпай» (всі знали, що в таких таборах розстрілювали на місці без суду і слідства).
В цей час хтось побіг до лагерфюрера і попросив терміново прибути на місце події. Лагерфюрер тут же прибіг з перекладачем і почав розбиратися. Потім говорить батькові: «Як ти наважився перечити? Поліцай міг вбити вас обох. Він має на це право, сила на його боці». Тоді батько сказав: «Ви коли-небудь бачили, як маленька пташка захищає від кота своє пташеня, яке випало з гнізда? Вона намагається клюнути кота, відволікти кота-злодюгу від пташеняти, розкинувши крильця, так і я захищатиму своїх дітей від ворога, хоч і сили не рівні».
Лагерфюрер посміхнувся, поплескав батька по плечу і сказав: «Gut» (з нім. – «добре). Забрав поліцая і вони пішли. Батько з Іваном теж пішли в барак. Життя в’язнів нічого не коштувало.
Довідково
У березні 1945-го року на території Бухенвальда спалахнуло збройне повстання, організоване інтернаціональними силами самих ув’язнених. Коли в концтабір увійшли американські війська, повстанці вже контролювали табір смерті. У значній мірі завдяки цьому фашисти не встигли замести сліди своїх страшних злочинів і свідчення в’язнів дійшли до міжнародного нюрнберзького трибуналу.
Усього на територіях, підконтрольних гітлерівцям, у концтаборах, таборах смерті, в’язницях утримувалось 18 млн осіб. Із них більше 11 млн знищені. Серед загиблих – 5 млн громадян колишнього СРСР, а також 6 мільйонів євреїв із різних країн. Кожен п’ятий в’язень був дитиною.