Деснянцям-Героям Небесної Сотні, Героям України присвячується…
Катерина Веремій: «Він з дитинства мріяв стати журналістом»
Життя Катерини Аркадіївни Веремій розділилася на до і після того страшного дня. 19 лютого 2014-го року після поранення на Майдані о 6-ій годині ранку на операційному столі помер її син – Герой Небесної Сотні, Герой України, відомий журналіст В`ячеслав Веремій.
… 19 січня 2014-го року В`ячеслав Веремій, як журналіст, разом із протестувальниками Революції Гідності знаходився на вулиці Грушевського та одержав тяжке поранення ока від вибуху світлошумової гранати; після складної операції був на лікарняному.
18 лютого, в день позначений багатьма жертвами, – коли запалав Майдан, на прохання колег та за власним бажанням вийшов на роботу… В ніч на 19 лютого, повертаючись додому, В`ячеслав Веремій намагався сфотографувати натовп озброєних «тітушок», за що поплатився життям: його жорстоко побили і нанесли вогнепальне смертельне поранення.
На вшанування пам`яті Героя відкрито меморіальні дошки в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, на школі № 270, випускником яких він був, а також на вулиці Велика Житомирська, де пролилася його кров.
Більше сорока років Катерина Аркадіївна працювала водієм трамвая. Любов до України прищепила сину ще змалку. Адже дитячі роки Славка, як з любов`ю називає сина, пройшли на малій Батьківщині у селі Поліське на Хмельниччині.
Сьогодні розрадою для жінки стають спогади про сина, його рукописи, які бережно зберігає. А ще – за власний кошт видала книгу «Правда життя журналіста», в якій опублікувала спогади колег, друзів, тих, хто знав сина та працював з ним; статті, казки для дорослих, вірші та прозові твори журналіста.
Сама Катерина Аркадіївна – теж активна учасниця Революції Гідності, В`ячеслав не раз приходив з роботи до неї на Майдан, разом відвідували недільні віче.
«Славко почав писати вірші та прозові твори з дитячих літ. Вже в три з половиною роки читав. Перший вірш написав про калину, яка росла біля нашої хати. Дуже любив рідний край, бабусю. Дитячі та юнацькі спогади описав у нарисі «Любов». Журналістські нахили проявилися вже у шкільні роки – був редактором шкільної газети, яку випускав з власної ініціативи. Слава завжди пам`ятав та цитував свого улюбленого ректора Анатолія Москаленка – «Журналістика – це не професія, це – стан душі». Після закінчення університету працював кореспондентом та головним редактором у різних виданнях. Сміливо критикував тодішню владу, не замовчував соціальних проблем. Довгий час працював у «Газеті по-київськи», а потім і у «Газеті нашого району». Дуже любив Київ і присвятив йому багато своїх статей, нарисів. Був великим патріотом. Для нього не було кращих в світі міста та країни. В той день міг би спокійно проїхати повз натовп додому, де чекали на нього чотирирічний син Максимко, дружина, я. Але він так не міг», – говорить Катерина Аркадіївна.
Над українською моєю
Пшениця й жито колоситься.
Люди! За цю Землю ви моліться.
Бо кращої немає в світі.
Багатством треба дорожити.
Не можна жити й не любити.
В`ячеслав Веремій.
***
Коли б життя нарешті дало згоду
Вивчати, поважати рідну мову,
Бо це – чудовий шлях до спільного добра,
коли б згадали всі, чим дихала, жила
Та, кинута колись під тином,
Калинова, українська, мова чарівна.
В`ячеслав Веремій. (1987-й рік. 1-й клас).
***
Хоч салоїди ми чи цибульники
Але завжди були українцями.
Хоч шкодимо мові рідній суржиком,
Але буде цвісти вона квітами.
Хоч майбутнє у нас не визначене, все ж залишимось із надією,
Хоч історія наша порізана,
Все ж віками жили Україною.
В`ячеслав Веремій. (1990-й рік. 4-й клас).
***
Біжу по безмежному полю,
В волошках як в морі купаюсь.
Чому ж я такий синьоокий?
Лиш матусі своїй я зізнаюсь.
Вона вчила як землю любити
Свою, бо вона в нас свята.
Мову рідну не дати зганьбити,
Бо без неї Вкраїни нема.
Де б не був я: Оттава чи Ніцца,
Запитають: «Яке маєш ім`я?»
Відповім: – «Українець!».
Це ім`я мені мати дала.
Вона перша й єдина на світі,
Кого назавжди покохав,
І з тривогою в серці
Їй троянди в свята дарував.
В`ячеслав Веремій. (Лютий 2014 р. Будучи пораненим).