«А ми йдемо, йдемо, йдемо!»
З нагоди 32-ї річниці виведення радянських військ з Демократичної Республіки Афганістан, Дня вшанування воїнів-інтернаціоналістів своїми спогадами діляться деснянці ‒ ветерани Афганістану, воїни-інтернаціоналісти.
Сергій Ляшенко: «Ми завжди в кишені тримали одну кулю для себе на випадок полону»
Яку обрати професію Сергій Ляшенко вже добре усвідомлював. Повагу та любов до військової справи прищепили юнакові батько підполковник, дідусі, які воювали та багато розповідали онуку про службу і воєнні роки. Тому рішення поступити до Київського Вищого загальновійськового училища ім. Фрунзе було виваженим та безповоротним.
Полковник запасу Сергій Петрович Ляшенко розпочав службу в лавах Радянської Армії у Білій Церкві, потім був переведений до учбової дивізії «Десна», після навчання в якій був направлений до Ворошиловграду, а потім до Київського воєнного округу. Згодом продовжив службу у Німеччині, де 5 років командував ротою, а потім і батальйоном. Всього військовій справі присвятив 25 років свого життя. Сімейну військову династію сьогодні продовжує і син Сергія Петровича – Костянтин.
В Афганістані Сергій Ляшенко служив два роки – з 1987-го по 1989-й рік командиром мотострілецького батальйону 70-ї окремої мотострілецької бригади 40-ї армії, заступником командира 682-го мотострілецького полку, 108-ї мотострілецької дивізії. Учасник бойових дій.
Сергій Ляшенко ділиться своїми спогадами.
«В Афганістані під моїм командуванням знаходилося більше 800 чоловік. Батальйон був найбільшим у Афганістані. Основне завдання – зберегти особовий склад, не втратити жодного бійця. З цим завданням справився за винятком одного солдата, Олександра Мироненка, який підірвався на власній міні. У нашому полі зору була 110-кілометрова територія гірської провінції Нангархар. По всій території були застави. Двічі на день тут проходили каравани, які ми особливо перевіряли, адже під виглядом мирних жителів на територію могли проникнути і бандитські угруповання. Найстрашніше для кожного з нас було потрапити у полон до моджахедів, і ми завжди в кишені тримали одну кулю для себе на випадок полону. Адже ті звірства, які вони чинили з нашими військовими, були жахливими. З мирним населенням стосунки були нормальними. Основна частина жителів міста були працівниками електростанції, яку побудували радянські спеціалісти, і з ними можна було знаходити спільну мову. Старійшини кишлаків говорили нам: «Ви в нас не стріляйте, і ми не будемо стріляти у вас». Ми могли спокійно ходити по місту. На той час вже був добре налагоджений зв`язок, перебоїв із продовольством не було. Міг посилати машину за продуктами, усім необхідним без супроводу танків. Солдати були усім забезпечені. Афганістан покинув 11
лютого 1989-го року. Був направлений на проходження подальшої служби до Києва».
Нагороди: три ордени Червоної Зірки, медалі СРСР, Афганістану – «Від вдячного афганського народу»; України – «Захиснику Вітчизни» та відомчі відзнаки України; нагороди громадських організацій; медалі Української Спілки ветеранів Афганістану «За заслуги», «За звитягу», «Честь. Мужність. Пам`ять».